Від побаченого я плакала кілька годин, – сповідь тернополянки, яка 9 місяців провела у польській тюрмі

Як повідомляє “The Village“, Ольга Фаль у свої 22 роки перебралася жити з Тернополя до Польщі. Але після того, як вона провела в тій країні два роки, Ольгу, а також її хлопця було заарештовано через підозру в легалізації іноземців злочинним шляхом.

Поки тривало слідство за справою, їх утримували під тимчасовим арештом у в’язниці Любліна майже 9 місяців, щоб вони не контактували з іншими підозрюваними чи свідками, і щоб не втекли до України. Пару відпустили на кінцевому етапі слідства під заставу. Наразі Ольга перебуває в Польщі й разом з адвокатами намагається довести свою позицію в суді – вона вважає себе невинною, а обмеження волі – несправедливим і необґрунтованим. Донині Ольга у статусі підозрюваної обвинуваченої, без вироку. Вона розповідає, як пережила майже рік у польській тюрмі.

“Мене заарештували в обідню пору напередодні Різдва, забрали з дому під час обшуку. На полиці залишилися квитки на потяг – я планувала святкувати в родинному колі. У СІЗО повезли після тривалих допитів майже до опівночі. Напівпідвальне приміщення, стіни темно-рудого кольору, шість порожніх камер, металеві двері на кількох замках і туалет. Мене помістили в одну з камер – там було дві нари, на одну з них, схожу на дерев’яну коробку, кладеш матрац. Він новий і це тішить, поки не побачиш постіль і дві ковдри – величезні ганчірки сірого кольору, які дивом тримаються купи. Від доторку до них згадуєш перелік хвороб, які передаються через побутові речі. Куртку, рюкзак, бюстгальтер, шнурки від черевиків – усе це відібрали, коли приймали. За чотири години мені принесли сніданок: три шматки хліба, чай і паштет в одноразовому посуді.

Наступні чотири дні я була в напівпритомному стані: спала по 20 годин, а коли прокидалася – просто намотувала кола. У мене не було жодного контакту ні з ким абсолютно, крім одного нового затриманого в сусідній камері, який двічі на день стукав через стіну, а я йому відстукувала – взаємно перевіряли, чи живі. Найдивовижніший спогад із тих днів – це сни. Я бачила родину, хлопця, друзів, а коли прокидалася – не могла повірити, що справді перебуваю на самісінькому дні.

У Польщі таких, як я – тимчасово затриманих – закривають у в’язниці разом із тими, хто вже отримав вирок. У в’язницю із СІЗО мали перевести за 48 годин. Але оскільки надворі були святкові різдвяні дні, то просиділа я там щонайменше п’ять діб – лише тоді приїхав конвой і мене перевели у в’язницю. “Помешкання” там різні: від ізоляторів і до камер на шістьох осіб. Вони відрізняються також за виглядом і побутом. У деякі ти потрапляєш у нагороду: там свіжий ремонт і дерев’яні шафки, замість металевих, або нова вбиральня. Такі камери нагадують лікарню. В інші потрапляєш за погану поведінку або якщо ти просто не подобаєшся наглядачам.

Наприклад, найгірша камера, в яку я потрапила, нагадувала комірчину. Ось який вигляд вона мала: стіни востаннє пофарбовані не пізніше як у 1940-х. Над верхнім ліжком на стіні намальований ангел і підпис:

“Хоч у камері із заґратованими вікнами, хоч двері замкнені ззовні, ми є вільними людьми – то ті, хто нас пильнують, є невільниками”.

Колір стін – гірчичний. Вибоїни у стінах зафарбовані білою фарбою. Де-не-де ручкою нашкрябані прокльони на адресу тюрми. Дворівневе ліжко, драбина вигнута й хитається, здається, може відламатися лише від подиху. Перед ліжком – столик і поличка. Посередині цієї будки – ще один квадратний столик із підкладеними папірцями під ніжки. Синя шафка на стіні розміром із два аркуші А4. Далі – кілька нових плиток на стіні та вмивальник. Над ним – невеличке дзеркало з дивними чорними розводами. Сірі металеві двері, вішалка, приклеєні фото з якогось журналу. І, неочікувано, – Ісус. Прив’язаний до вентиляції над дверима дерев’яний хрест з Ісусом без рук. Він надавав приміщенню ще більшого жаху. Узагалі, голову краще не підіймати в тій камері: маленькі вікна під стелею, метр на метр, безмежне павутиння. Коли я потрапила туди, то плакала кілька годин просто від побаченого.

В’язниця забезпечує триразовим харчуванням, навіть є дієтичне меню для тих, хто не їсть м’яса з релігійних поглядів або хворіє на діабет. На вигляд їжа може здатися цілком прийнятною, але це до моменту, поки не спробуєш. Готували із зіпсованих овочів, максимально розводячи все водою, аби літраж відповідав нормі. Замість масла – маргарин, на сніданок і вечерю – хліб, здебільшого черствий або зацвілий, супи я не їла взагалі, а от в обід годували більш-менш – рис, гречана каша, макарони. Правда, через дрібне каміння й металеві детальки в салатах я зламала три зуби, а коли відмовилася від м’ясної дієти, (бо двічі на день давали ковбасу, якою в Тернополі навіть не годують котів), то мені почали давати сою. Вона виявилася ще огиднішою. Якби не можливість купувати продукти, усі повбивали б одне одного від голоду.

В арешті в кожного з нас був особистий рахунок, на якому зберігаються заощадження, з якими нас затримали, або гроші, що вислали рідні. За них можна зробити закупи раз на десять днів: не більше 9 літрів напоїв і 6 кілограмів продуктів. У кожній камері є “меню” – аркуші з назвами продуктів, які можеш придбати. Вибір обмежений – якщо є сир, то він тільки один, конкретного виробника. В основному – молочні продукти, консерви, мюслі, солодощі, сіль і цукор, яблука й банани, томати, чай, кава та вода. Ціни дорожчі, ніж у звичайних магазинах. Але однаково кожен день закупів був, як свято. Під двері камери приносять пакунок, а оплату знімають із рахунку автоматично.

Проблем із гігієнічними засобами загалом не було. Щомісяця ми отримували зі складу шампунь, туалетний папір, мило, зубну пасту, жіночі гігієнічні засоби. Те, якими вони були за якістю – уже інше питання. Тому можна було дещо купувати в межах в’язниці або просити про спеціальний талон і тоді, за згодою прокуратури та дирекції, рідні могли привезти косметичні та гігієнічні засоби чи відправити поштою. До речі, стосовно передавання косметики була також низка вимог – усе мало бути в прозорих пластикових місткостях (навіть зубна паста чи дезодорант), підписане й чітко витримане за кількістю. Якщо на талоні написано один дезодорант, а в пачці їх два – усю коробку відправлять назад.

Я сиділа у в’язниці змішаного типу – там було 12 чоловічих відділів та один жіночий, у кожному – приблизно по 90–100 в’язнів. Тимчасово арештовані не можуть сидіти із засудженими, рецидивісти можуть сидіти тільки з рецидивістами, курці окремо від тих, хто не палить, іноземці бажано окремо. Не можна тримати в одній камері співучасників справи. А ще в кожної з нас було “право вето” – офіційне оголошення конфлікту з обох сторін, після чого нас повинні розселити, поки ми не скривдили одна одну фізично чи психічно. Я користувалася цим двічі. І ще кожного дня може прийти новенька, яку потрібно кудись поселити, щотижня відбувається “транспорт”. Це коли привозять ув’язнених з інших пенітенціарних закладів і психіатричних обсервацій. Жодних класифікацій за важкістю злочинів немає.

Лише перші дні я провела в “ізолятці”, потім – до останнього дня не залишалася наодинці із собою: щокілька тижнів нас переселяли з камери до камери, тому загалом я нарахувала близько 40 жінок, з якими сиділа. Хто ці люди? Жінка, обвинувачена у зґвалтуванні та вбивстві молодого юнака. Мати, що викинула своє немовля в річку. Мати, що віддала своїх дітей на зґвалтування коханцю й одну з доньок він випадково вбив. Дівчина, що продавала інших дівчат із Болгарії в сексуальне рабство. Жінка, яку підозрювали у спаленні свого будинку й убивстві сина ножем. Жінка, що страждала від роздвоєння особистості. Божевільна стара повія. Алкоголічки-безхатьки, що б’ють одна одну, аби мати де перезимувати. Наркозалежні, в яких були різноманітні психічні розлади й хвороби. Розумово недорозвинена жінка, що викинула новонароджене маля у смітник, і щойно повернулася з обсервації у психіатричному відділені. Багатодітна циганка, в якої майже вся родина сидить в сусідніх камерах. Юна сатаністка, що заколола старшого чоловіка для обряду. І я, 23-річна вчителька музики, яка взагалі не підозрювала, що даватиме за рік інтерв’ю як зечка.

Конфлікти були щодня. Усі й без таких сусідів постійно нервують: стрес і хвилювання за рідних ззовні, за перебіг слідства. А якщо врахувати те, що перебуваєш 247 з людьми, які тобі незнайомі й ніколи б не стали знайомими за інших обставин, то кожна дрібничка спалахує, як бензин. Агресія – це мова, яку я не відразу опанувала. Мій темперамент далекий від емоційного розв’язання конфліктів на високих тонах, але там я була змушена опуститися до їхнього рівня й не лише захищатися, а й нападати. Мені дуже швидко показали, що мій страх – це їхня насолода, коли всією камерою притиснули до стіни. Тому я зібралася й почала відстоювати свої межі. І за кілька місяців уже сама не впізнавала себе. Стереотипи про в’язницю правдиві. Це не місце, де всі спокійно очікують закінчення свого терміну. Контингент дуже підлий, заздрісний і фальшивий, усі одне одного продають або шукають вигоду. Сильніші принижують слабших і тримають градус напруги в кожній камері.

Мені пощастило, що я непогано розмовляю англійською, тому приблизно пів року провела в камері з іноземцями (щоб перекладати на польську). Чому пощастило? Бо серед дівчат із Нігерії, Румунії, Вірменії чи Росії було на 80% менше обвинувачених у важких злочинах, типу вбивств чи зґвалтувань. Відповідно, прямого фізичного насилля стосовно мене не було. На додаток, серед усієї цієї темряви я зустріла друзів. І дехто не лише під час перебування був близьким, але й досі залишається. Такі стосунки стали для мене найдивовижнішим відкриттям, адже перебувати цілодобово разом і не зненавидіти, а, навпаки, – витирати сльози одна одній, ділитися їжею чи одягом, заспокоювати й смішити, обіймати, коли несила дихати й допомагати щодня – це диво. Викликає посмішку й приємні спогади. Мабуть, це – прояв максимальної людяності, яку я зустрічала в житті.

Із сексом у всіх по-різному. Хтось не відмовляється від нього й знаходить собі дівчину як партнерку. У чоловічих блоках у вбиральнях безліч журналів, вони “знімають напругу” самостійно. Для ув’язнених, що відбувають вирок, є можливість інтимних побачень. Є й такі, як я – у мене від стресу не виникало абсолютно жодного бажання. Дуже хвилювалася, що в’язниця зламала мене не лише в плані збудження та інтимних потреб, але й узагалі як гормонально здорову жінку: у мене критичні дні зникли на пів року. Виявилося, що такі ознаки в багатьох дівчат: ми почали підозрювати, що нам додають щось у їжу. Існує непідтверджена інформація, що в пенітенціарних закладах додають до їжі бром, аби притуплювати сексуальний потяг і розумову діяльність.

Час у в’язниці – безмежний. Кожного дня сам собі вигадуєш заняття, щоб не збожеволіти. Деякі з жінок мали телевізори, які їм вислали з дому. Іншим – раз на тиждень можна було ходити до так званої “Світлиці”, де годину можеш подивитися якісь передачі. На інтернет жодних шансів. Я майже весь час малювала. Розмальовувала конверти для подруг, які вони висилали близьким, робила якісь стінгазети для відділу або ескізи татуювань на замовлення, які потім набивали інші дівчата. З іноземцями ми вчили мови одне одного: у мене досі є зошит із румунською, вірменською й португальською. Кросворди, судоку, головоломки, морський бій чи “морзіко” – що завгодно, лише б змусити мозок працювати. Іноді давали пазли – але лише у спокійні камери. Ще дуже поширеним дозвіллям у в’язниці є ворожіння на картах. Я не вірю в такі речі, але однаково можу тепер п’ятьма різними методами розкласти майбутнє й витлумачити перебіг подій. Смішно, що ці передбачення часто збувалися. Ні до в’язниці, ні після таким не займалася.

Була й бібліотека. Зазвичай, її уявляють як приміщення з шафами й книжками, розкладеними в алфавітному порядку. В арешті – це візок, подібний до тих, що продає IKEA. Тричі на день на ньому їздять казанки з їжею, але раз на тиждень – там розкладають книжки. Коли відкривають віконце у дверях – просто дивишся на візок і обираєш якусь. Вони не посортовані за темами чи алфавітом. Бо “бібліотекарка” (вона теж ув’язнена) навряд чи закінчувала середню школу або хоча б прочитала щось із того. Половина книжок на релігійну тематику, бо їх пожертвували різні євангелісти й католики. Правда в тім, що від нудьги в тюрмі читають усі, навіть ті, хто не вміє.

Для зустрічі з рідними чи близькими потрібно, аби вони надіслали відповідний запит до прокуратури. Побачення відбуваються або за столом в окремій кімнаті – це коли ви можете тримати одне одного за руки й обійнятися, або через “плексу” – така пластикова шиба, розмовляти через яку можна телефоном, як у фільмах. Зазвичай, я мала два побачення на місяць – окремо з мамою, окремо з батьком. Вони приїжджали аж із Тернополя в Люблін.

На вході їх обшукують металодетектором, усі речі залишають і проводять у залу, де приблизно 30 таких столиків. Паралельно, мене виводять із камери, перевіряють або лише металодетектором, або повністю – і черговий проводить мене до цієї ж зали. Побачення триває годину, але коли ти працюєш в арешті, то можеш заслужити бонус-час – від 30 хвилин до години. Додатковий час зазвичай використовувала для зустрічі з мамою, бо ми з нею дуже емоційні й іноді протягом побачення просто плакали, стиснувши долоні одна одної. Ці зустрічі так само бажані, як і болючі. Бо скільки б додаткових хвилин не дали – це катастрофічно мало. Вона розповідала мені, як справи вдома, як сестри, про мого хлопця, що теж був в арешті, розпитувала про мій побут. Наступного дня приходив тато. Він брав у буфетику цієї зали якісь тістечка й завжди мене пригощав. Так підбадьорював. З татом розмови завжди були більше про слідство й про те, що я маю витримати це все. Не знаю досі, як він знаходив такі слова, але після них я набиралася жаги до виживання й чекала наступного побачення, знаючи, що витримаю будь-що, лише б побачити їх знову.

З хлопцем просиділи весь термін в одній тюрмі, але не бачилися жодного разу. Нас помістили в різні блоки й так уважно ізольовували, що іноді ми навіть по кілька тижнів не знали, чи все в кожного з нас гаразд. Зв’язок був через батьків. Але що можна передати за кілька хвилин? Все, що ми просили переказати – “Усе буде добре. Я тебе люблю”. Ми багато років разом і цей етап був дуже важким для нас. Розлука надто болюча. З першого дня в моїй голові постійно був його голос, який коментував усе, що відбувається. Іноді я писала йому листи, які не відправляла. І коли нас звільнили – виявилося, що він робив те саме. Листи вирішили залишити на пам’ять, а за два тижні заручилися.

Заради бонусного часу для зустрічей із батьками я працювала. У в’язниці робота – це велика нагорода. За три місяці зрозуміла, що готова затовкти до смерті свою гордість, лише б виходити назовні. І пішла на безоплатну роботу прибиральницею відділу. Якби ж я знала, який світ відкривається за швабрами – зважилася б у перший день! Для мене помити шваброю підлогу – не страх Господній, а звичайна акуратність, тому обов’язки я виконувала часом і занадто швидко. Це давало численні привілеї: я виходила з камери щодня мінімум на дві години й могла зі всіма спілкуватися в коридорі. Добре прибирала офіс офіцерів і заслужила хорошу репутацію – вони спілкувалися зі мною й стали значно привітніші. Я мала доступ до мініскладу: у будь-який день могла замінити собі тарілку, подушку чи ковдру на новіші. Крім того, щотижня в мене була найкраща постіль з усіх можливих. Коли потеплішало, щосуботи гуляла довше на дві години, бо в цей час ми підмітали вольєри для прогулянок.

Найголовніше те, що за якісну роботу мені давали аж цілу бонусну годину на побаченні. А це було так цінно, бо з мамою розмовляєш не годину, а цілих дві. А вже в останній місяць арешту я досягнула можливості сидіти з тими, хто мені хоча б мінімально імпонує. Тому, коли підселяли божевільну або неакуратну співкамерницю, достатньо було сказати кілька слів наглядачу, а наступного дня вона вже пакувала речі. Бо всі підтримували тих, хто працює.

Отже, якщо ти кілька місяців ґречно миєш шваброю коридор і поливаєш квіти в офіцерів, претендуєш на наступний “левел”. Він дозволяє виконувати ті ж самі функції, але вже в медпункті. Або ж у будівлі адміністрації тюрми. Добровільно туди ніхто не хотів, бо це вважалося принизливо, але займало більше часу – десь шість годин щодня. Можна було також нарізати овочі в їдальні для працівників в’язниці – 200 злотих у місяць, тобто приблизно 1200 гривень. Було й “діамантове” робоче місце (для жінок лише одне) – працівник на складі продуктів. Людина, яка брала наші списки закупів і, як у супермаркеті, розсортовувала все в пакети. Платили 300 злотих – приблизно 1800 гривень. Для тих, хто вже отримав вирок, пропонували роботу в пекарні або в хоспісі. Щоправда, не знаю, чи за це платили й скільки, але то було за межами наших мрій, адже це робота на волі – треба було просто вчасно йти та вчасно повертатися. Майже як нормальна людина. І це все тільки для жінок. Чоловіки ж мали ще більше варіантів.

В’язниця – цілком самодостатній механізм: тут усе готують, ремонтують, налаштовують і створюють самі в’язні. Знаходяться всі: механіки, сантехніки, прибиральники, кухарі, працівники для складів, пралень і кухонь. І, якщо відверто, я вважаю, що це дуже круто. Бо робота, хай навіть найпримітивніша, дуже скорочує дні та дозволяє відірватися від думок про волю.

Підписуйтесь на канал Версій в Telegram та читайте нас у Facebook. Завжди цікаві та актуальні новини!

Понад 6 тисяч українців перебувають у тюрмах за кордоном (на кінець 2019 року). Найбільше їх у Росії (майже 5 400), Італії, Білорусі та Польщі – там, за даними Мін’юсту України, перебуває 130 українців (за іншими даними, понад 800). Часто громадяни України потрапляють за кордоном у в’язницю, бо стають жертвами незаконних роботодавців.