Не могла знати тоді Ганна, що недарма хвилювалася мати. Якийсь злий фатум висів над жінками їхньої сім’ї. Декілька поколінь жінок їхнього роду закохувалися в чоловіків з одного роду, але завжди це почуття було з нещасливим закінченням

Якось мені пощастило побувати в рідному селі на Київщині. З подругою дитинства Валею, яка давно живе в столиці, але влітку господарює в батьківській хаті, зібралися провідати місце спочинку її родичів у сусідньому селі, що знаходилося по той бік річки. Човном перепливли річку і вийшли на берег біля невеличкої гарної церкви.

– Скільки тут не буваю, – розповідала мені подруга, – завжди дивуюся порядку й чистоті на тутешньому цвинтарі. І церква також доглянута.

– В тім ряду моя бабуся спочиває, – Валя киває в бік дикої яблуньки.

Ми повертаємо туди і зіштовхуємося зі ще не старою жінкою і молодим парубком з ясними синіми очима. В руках у жінки – айстри. Хлопець нахиляється і ставить свічку.

– Дивися, щоб трава не спалахнула, Дмитрику, – жінка торкає за рукав хлопця.

Той озирається, і я бачу, що обличчя молодого чоловіка як дві краплі схоже на те, що дивиться на нас із пам’ятника. «Син», – здогадуюся. Валентина зупиняється і вітається з ними.

– Подумати тільки, – у відповідь промовляє жінка, – минуло двадцять років…

– Це ваш чоловік? – тихо запитую в неї.

– Ні, він не був моїм чоловіком, – вона повертається до мене, і я помічаю сум в її гарних очах. – Я була його єдиним коханням. – Жінка замовкає, але я бачу, що вона готова розповісти свою історію, та присутність хлопця заважає їй.

– Ви надовго приїхали? – запитує її моя подруга. – Коли додому?

– Завтра вже й вертаємо. Ми ж тільки попорядкувати приїхали, в Дмитра сьогодні роковини. Двадцять років, як його не стало…

Мені чомусь дуже закортіло дізнатися історію цієї красивої жінки, і я пропоную:

– Може, до нас в гості заїдете, пом’янемо вашого Дмитра.

– І то правда! – жваво відгукнулася вона. – А то й не знаю, що ввечері робити буду. Ми думали переночувати у когось тут…

Так я і познайомилася з Ганною Іванівною, доля якої вразила мене.

Отже, з’явилася на світ тут і виросла Ганя в тутешніх місцях. Крім неї, в їхній сім’ї був ще брат, старший за Ганю майже на десять років. Появу дівчинки всі сприйняли з радістю. Балували її, як могли. Батько називав принцесою. Вона пам’ятає його великі загрубілі долоні, які ніжно витирали їй сльози. «Не плач, принцесо, ти будеш щасливою. Твоє життя складеться, як у казці».

– Не кажи так, – іноді сердилася мати, а сама поглядала на донечку: яка ж доля її чекає?

Не могла знати тоді Ганна, що недарма хвилювалася мати. Якийсь злий фатум висів над жінками їхньої сім’ї. Декілька поколінь жінок їхнього роду закохувалися в чоловіків з одного роду, але завжди це почуття було з нещасливим закінченням… З часом Ганна дізналася, що її бабуся кохала красеня-коваля з сусіднього села. Не одержавши батьківського благословення, зібралася за нього заміж таємно. Втекла з коханим із дому. Поїхали в одну сільську церкву, де священик підтримував закоханих і мав таємно їх повінчати. Але в дорозі трапилася гроза, і вони повернулися додому не вінчані.

Батьки зачинили неслухняну доньку вдома, а ковалю наказали забути про неї. Бабуся Ганни не могла змиритися з цим і вирішила тікати з дому. Але в той день, на який була призначена зустріч, коваля не стало.

– Від цього кохання на світ появилася моя мама, – розповідала нам Ганна.

– Коли моя мама підросла, то усім серцем покохала хлопця з цього ж роду. Він доводився племінником її батькові.

Мама розповіла Ганні, що коли вперше побачила його, то її серце затріпотіло. І хоча в неї був хлопець, вона про нього відразу забула. Всі думки, всі мрії були пов’язані з Олексієм (так його звали).

Ганнина бабуся була проти цього зв’язку. Вона щось інтуїтивно відчула і повезла доньку до своєї сестри в інше село. Але так просто забути кохання неможливо. Олексій щодня після роботи сідав на велосипед і мчав до коханої. Так продовжувалося все літо, поки мама Ганни не вирішила проти волі матері вийти заміж за Олексія. Вони таємно подали документи до ВРАЦСу, мама пошила собі весільну сукню із білого шовку, але… Напередодні весілля Олексія не стало. Мама так переживала, що всякі думки у голову приходили, але від тих думок врятувала щаслива здогадка, зрозуміла, що чекає дитину…

Від цього кохання народився старший брат Ганни Іванівни. Цікаво і те, що обставини знову склалися так, що батьки нічого вдіяти не могли. Ніби хтось оберігав дитя цієї любові. Дитина народилася здоровою і гарною.

– Що ж, трапляються збіги, – зробила я висновок.

– Може, і збіги, – задумливо промовила Ганна, – але тільки що ви скажете, коли я розповім про себе?Дитинство пролетіло, як одна прекрасна мить. Мені дістався від батька веселий характер, навколо мене завжди вирувало життя. У мене було багато подружок, були друзі й серед хлопців і вірний лицар – сусід Володя Сахно. Мені було з ним просто і затишно, і мама була рада нашій дружбі. Казала мені: «Кращого чоловіка тобі не знайти». Але я, начитавшись книжок про кохання, відчувала, що все повинно бути по-іншому.

Так, щоб дихати було одне без одного важко, щоб серце билось в унісон. І знаєте, я дочекалася. В кінці квітня до нас у клас прийшов молодий вчитель з автосправи. Був тоді такий предмет у середніх школах. Вивчали його, в основному, хлопці. Дівчата вивчали домоведення, але молодий вчитель з гарними синіми очима усміхнувся і сказав: «Якщо хтось захоче освоїти автомобіль – будь ласка, але тільки після уроків».

Ганна поглянула в його очі й несподівано для себе сказала: «Я теж прийду можна?». Їхні погляди зустрілися. «Я ніколи не бачила таких виразних очей», – подумала вона тоді й відчула, що їй не хочеться йти додому.

– Завтра о шостій, – вчитель усміхнувся їй лише куточками губ, – не запізнюйтеся.

Я не знаю, хто зводить і розводить в цьому житті людей, але існують зустрічі, які можуть перевернути долю. Такою була і ця зустріч.

Повертаючись зі школи, Ганна помітила білого голуба, що кружляв над нею. Птах кружляв низько, ледве торкаючись її голови. «Що це з ним?» – подумалось їй, вона махала рукою, намагаючись прогнати його. Але голуб несподівано опустився їй на плече. Так з голубом на плечі вона і ввійшла у двір.

– Ганно, – вийшла з городу стурбована мати, – де ти його взяла?

– Він сам прилетів, – вона не розуміла тривоги матері.

Голуб нахилив голівку і косив на неї своїм оком. З того дня Ганна часто бачила, як голуб кружляє над її хатою.

Коли приходив її друг дитинства Володя, вона ненароком починала порівнювати його з Дмитром (так звали вчителя). Вона часто плакала, сердилася на близьких.

– Що з тобою? – обійняв її якось батько.

– Я не знаю, тату.

Вона розплакалася, а потім розповіла батькові про вчителя і свої почуття. Батько вислухав її уважно, а потім запитав:

– Як його звати, яке в нього прізвище?

– Федоров, – нічого не підозрюючи, відповіла вона і подивилася у вікно. А якби вона поглянула на батька, то побачила б, що обличчя його потемніло.

– Ви знаєте, яке прізвище було у батька мого брата й у батька моєї матері, мого діда? – запитала вона.

– Невже Федоров?! – здогадалася я.

– Так, – вона кивнула головою.

– І Дмитро теж був Федоровим. Він виявився двоюрідним братом мого старшого брата. Дізнавшись про це, мати заборонила навіть думати про нього. Все казала, що це доля, що нам не судилося бути щасливими з чоловіками цього роду. Але було вже пізно. Дмитро увійшов у моє серце, і я була готова боротися з усіма за своє кохання. Після випускного балу ми пішли до лісового озера, і там у чарівній тиші літньої ночі він зізнався, що покохав мене з першого погляду. Я була щаслива. Ви навіть уявити не можете, як я його кохала.

– Ми будемо щасливі, – пообіцяв він, всупереч усьому.

В ту ніч вона вперше не ночувала вдома.

– Вранці я приїду просити твоєї руки, – пообіцяв він, обіцяв їй на прощання. – Підготуй батьків.
Більше ніколи в житті вона не засинала такою щасливою.

– Я проспала до обіду, – продовжила свою розповідь Ганна, – а коли прокинулася, то побачила заплакане обличчя матері. «Чому ти плачеш?» – запитала її. «Сусідська кішка білого голуба задавила», – відповіла вона. Від її слів я теж заплакала і вибігла надвір. На землі валялося голубине пір’ячко. Мені зробилося недобре, і я подумала про Дмитра. Отже, на другий день я чекала його вдома.

Дорогою його не стало. Неушкодженими залишилися всі, крім Дмитра. Я не знаю, – витирає вона сльози, – збіг це чи доля, але я, як і мама, пізнавши велике почуття, залишилася сама з дитиною.

Після тієї єдиної ночі Ганна Іванівна привела на цей світ сина, як дві краплі води схожого на Дмитра. Того самого, що ми зустріли на місці вічного спочинку. Вона дала йому ім’я коханої людини. А сама більше жодного разу не закохалася. Щоправда, декілька років тому, втомившись від самотності, вийшла заміж за свого друга дитинства. Пам’ятаєте Володю? Вони живуть у злагоді, чоловік по-доброму ставиться до сина, але мріє про свою дитину. Вона теж не проти. Але боїться, що може з’явитися донька, яка повторить її долю, долю її матері та бабусі.

Автор – Любов МАТВІЄНКО.

За матеріалами – Українське слово.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Якось мені пощастило побувати в рідному селі на Київщині. З подругою дитинства Валею, яка давно живе в столиці, але влітку господарює в батьківській хаті, зібралися провідати місце спочинку її родичів у сусідньому селі, що знаходилося по той бік річки. Човном перепливли річку і вийшли на берег біля невеличкої гарної церкви. – Скільки тут не буваю, […]