“Всьо перебула я: горєче і болєче, і холодне, і голодне”: історія 100-річної жінки з Тлумаччини. ФОТО

Для історії 100 років – кілька митей, а для однієї людини ціле життя. Це сьогодні ми звикли обирати і маємо з чого. А століття тому наші прабабусі й прадідусі про це навіть думати не могли, бо жили в іншому світі. Як жили 100 років тому люди в селах на Прикарпатті й що змінилось, пропонуємо подивитись через призму життєвого досвіду прикарпатської довгожительки. Мову оригіналу жінки навмисне зберігаємо.

У моєму селі Пужники, що на Тлумаччині, живе бабця, котрій цього року виповниться 100. Одного дня, дізнавшись про це від своєї бабусі, я вирушила до Параскевії Литвинюк у гості.

Донька Параскевії Прокопівни, Галина, зустріла мене привітно та провела до старенької. Оскільки весна цього року холодна, бабуся лежала у хаті. Роззуваюся на коврику, бо ж болото, далі – коридор, кімната – на односпальному ліжку лежить літня жінка, вкрита ковдрою та коцом. Поруч – маленький столик з телевізором, по якому, як потім розповіла головна героїня, вона слухає новини.

Я привіталася, як то прийнято у селі, пояснила пані Парасці, для чого прийшла, включила диктофон, і розмова почалася.

Це зараз Параскевія Прокопівна спокійно доживає віку біля дочки Галини. Тішиться двома доньками та сином, шістьма внуками і вісьмома правнуками. А спокійній старості передували голодомор, війна, примусові роботи, рани тілесні та душевні.

Параскевія Литвинюк

Про молоді роки…

“Я народилася 21-го року. В сім’ї нас було п’єтеро. Одно за другим було: сестра моя Марія – з 27-го року, Петро – з 30-го, Василь – з 33-го, Ганна – з 37-го. Я була сама старша і мені найбільше впадалосі: і вдома помагала, і пасла корову, і в школу ходила. Закінчила чотири класи, бо за Польщі більше не було.

Пам’ятаю, як була мала… Мама з татом йдуть в поле, а я – дома маю погодувати 20 качок – нарізати їм січки. І єдного разу моя тета Зоська кличе мене: “Ходи, забереш храбустєнку качкам”. Я так сі втішила, так багато на верету набрала тої храбусєнкі. Прийшла додому, нарізала січки, мукою кукурудзяною перемнєла, натолочила – вже буде на цілий день. А качки мої вже були такі більшенькі. Та й далам їм серед подвір’я їсти. За який чєс дивлюсі, а качки мої так крутяться, а потім як перевернуться лапками догори. І так одно, друге, трете. Прийшли мої (ред. – батьки) на полудне, а лишилосі одно качє, що храмало на ногу і не їло (я йому окремо давала), всі решту поздихали. Я так сі взаводила, очі ми попідпухали. Дотепер не знаю, що то було в тій їді.”

За Польщі

“Дуже важко було за Польщі. Я ще бахуром (ред. – підлітком) була, як ходила до пана робити. В нас в селі був такий дідич Полянський. Де зараз сільський клуб, там колись був його двір. Він мав свою землю, свій ліс і наймитів. Так що люди в нього робили.

В жнива жали вручну… Колись не було комбайнів. Як скінчили жати, жінки сплітали вінки з жита та пшениці і ввечір йшли до пана. А пан наймає музику. Тато мої грают (музикант був на ціле село), а жінки співают панови:

“У нашого пана – мальована брама,

Мальована призьба, прийшло женчиків триста.”

Віходе пан з панев і донькою (така дуже файна дівка була); віходе з підносом, на підносі – вино, горівка, і всіх частує, платит музику і музика грає до ранку.”

Заміж вперше

“В 17 років війшла заміж. Мама мого першого чоловіка приїхала до села нашого з Німеччини з троїма дітьми. Вийшла заміж за місцевого чоловіка. Але двоє дітей у неї померло і лишився тільки мій Віцко. То я пішла за невістку. Пожила з ним не цілих чотири роки. У 40-му році пішов мій чоловік у призовники, так я вже й повдовіла. А забрав Віцка його вітчим. То я мусила вернутися додому. А це через єдну хату я віддалася, то й вертатися було недалеко.

А потім до нас прийшли німці, і мене вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там я проробила три роки.”

Поїхала замість тата на примусові роботи до Німеччини

“Забирали з хати по двоє людей. Прийшли і до нас, забрали тата замість мене, бо мене не було. То ми здогонили фіру, яка везла батьків до Тумачі (ред. – Тлумач). В ділницях фіра стала, бо ми згори кричали. Тати вернулися, а нас забрали. Відвезли були народу-а-народу. Трета пайка людей сі лишила в селі. Мене відвезли до Німеччини на завод, де кулі робили.

У Німеччині

“Привезли нас в той Бендорф нещасний. А там в цих лагерах робили рускі робітники. І там була кухня руска; як зварили нам зупу, мені здавалося, що то мід, яка то була дуже добра зупа! І дали нам ввечері по кришці хліба на рано. А де ти годна той хліб дотримати до рані, як ти така голодна?! В дверях не вспіла обернутися, як вже з’їла.

А які то тривоги були, коли ми на тім заводі робили. Ми не раз по тих схронах ховалися. Вони спеціально бомбили по заводах. Були заводи і під землею, а на верхи були дроти накидані, але вони все одно знали, де атакувати. Що то було народу нашого погинуло. Зразу була біда, то вже пізніше у 30-метровій горі викопали схрон великий. Там було два входи, світло і радіо. Сидиш… як бомба впаде – світло блисне. І радіо розказує, кілько бомб скинули, скілько літаків було. Одного разу з нічної зміни не вспіли лягти, як вже тривога. Побігли ми з лагеру в ліс, попадали, лежимо. А то так б’ют, що земля “ходить”. А ми думаєм “там вже не єдно водиці просить, не єдно поранене”. Дивимося – а то вже над нами! Коло мене дівчинка лежала, то осколок попав їй в живіт. В вівторок нас поранило, а в п’ятницю вона померла…”

Куля в голову

“А мене поранило в голову осколком, що я дотепер маю шрам. Як влупило, мене відразу кров обмила і я відразу впала. Череп розкололо… На операції збирали ниткою шовковою, а потім в скопки брали. І ногу мені відняло, нерв був нарушений в голові. 24 роки мала, а вже була ранена… Я так плакала… Прийде лікар і ногу мені щипає, а я не чую ноги, якби дерев’яна була. І дотепер пальців в нозі не чую. Питаю лікаря, чи я буду ходити? А він мені каже: “Якщо нерв лише нарушений, то з часом будете, а якщо перебитий, то до смерті не станете на ноги”. Мами не маю, чоловіка не маю, що я буду робити? Але згодом десь через три місяці я почала ставати на ногу.”

Заміж вдруге

“Коли приїхала додому, а це після війни, мама вмерла, хату розбило, тато пішов жити до другої жінки. А сестра (друга, що була за мнов) лишилася з троїма дітьми. То я не мала де дітися і війшла другий раз заміж. Це було в 47-му році. Він робив в лісі, а я в колгоспі. Народилося в нас троє дітей: Іван, Ганна і Слава.

Жнива після війни

“Жнива 46-го року. Перед Іваном пішла я з тетою Катериною на тиждень в Остриню шукати жнив. Пішли до тої баби, яку знали. Прийшли, а нема нікого. А там коло хати були такі файні вишні, так файно зродили! То ми си посідали та й їмо вишні і чекаєм. Колись-не-колись приїздять ґазди з базару. Закликали нас до хати, пополуднували. А ті ґазди мали осьмеро дітей і лишилисі лиш вни обидвоє. Майже всі повмирали, лиш один син пішов в партизани. То мені та жінка казала: “Дитинко, лишайся в мене, як мій Місько вернеться, будеш моя невістка.”

Всі жнива в них я поробила майже сама. То мене три тижні не було дома.

За тиждень до Івана я пробила собі ногу. Кості рвало, нога спухла. Нераз як жну і ногу підсуваю, то здається, що нога відриваєсі. Та баба мені прикладала тісто, рятувала мене.

А тета моя на Івана пішла додому, казала, що в понеділок вернеться. Я лишилася, бо мене нога боліла. Йде неділя, понеділок рано… Я не чекаю на тету, бо тета прийде. Жну до полудня, візираю – нема тети. Вечір – нема тети, другий день – нема, третий день – нема, тиждень – нема, другий тиждень – нема. Я сама всьо подожинала. На четвертий тиждень зібралася і йду додому. Йду і здибаю знайомого. Питаю його, що нового в селі. А він мені: “Та що, чув, що твоя тета Катерина вмерла.” Гій… А вона була напекла пеленєт і пішла до Погоні на отпуск (ред. – проща), там заслабла на тифус…”

Їжа голодних років

“Тєжко було після війни в голодні роки. Був холод, голод. То зараз ми кажем “я то не буду їсти, того не хочу”, а тоди ніхто не вибирав. Пекли дрібоньку мандибурку, лупили і кидали в окріп, і як було чим приймити, то добре, а як ні, то так їли і солену юшку пили. Ще пекли коржі з лободи. А голодного року, 47-го, такі козарі були всюда, страшне!, то їх так само варили. Ще варили заминку: з муки робили такі галушечки (ред. – кульки), кидали на окріп і воно так розпливалося і гусло.”

Наш час, або 99 з половиною

“Ще три роки тому на городі чистила бурак, моркву, а вже на сей рік я не годна. Найгірше на голову відбуваю. Як могла, то ходила і робила, але як впрію, а вітер обвіє, то дуже мучилася на голову. Зараз і очі болять. Зробили мені операцію на одне око. Дивитись телевізор не годна, лиш слухаю. Тиск піднімається кожен день.

Вже діти мої такі старі, а я що маю казати? Але я ще сама себе обходжу. Можу і їсти сама собі взяти, і на вулицю війду сама, і вмиюся сама, і вберуся сама.

Всьо перебула я: горєче і болєче, і холодне, і голодне, і ще донині жию. А тепер дивлюся, як собі добре жиют молоді, вони собі того навіть не можуть представити….”

10 жовтня 2021 року Параскевії Литвинюк виповниться 100 років. Вона – найстарша жителька села Пужники.

Розмовляла Зоряна Хромей

Публікація “Всьо перебула я: горєче і болєче, і холодне, і голодне”: історія 100-річної жінки з Тлумаччини. ФОТО запозичена із ресурсу WestNews.

Для історії 100 років – кілька митей, а для однієї людини ціле життя. Це сьогодні ми звикли обирати і маємо з чого. А століття тому наші прабабусі й прадідусі про це навіть думати не могли, бо жили в іншому світі. Як жили 100 років тому люди в селах на Прикарпатті й що змінилось, пропонуємо подивитись через призму життєвого досвіду прикарпатської довгожительки. Мову оригіналу жінки навмисне зберігаємо. У моєму селі Пужники, що на Тлумаччині, живе бабця, котрій цього року виповниться 100. Одного дня, дізнавшись про це від своєї бабусі, я вирушила до Параскевії Литвинюк у гості. Донька Параскевії Прокопівни, Галина, зустріла мене привітно та провела до старенької. Оскільки весна цього року холодна, бабуся лежала у хаті. Роззуваюся на коврику, бо ж […]

Публікація “Всьо перебула я: горєче і болєче, і холодне, і голодне”: історія 100-річної жінки з Тлумаччини. ФОТО запозичена із ресурсу WestNews.